Знову березень…
Як і завжди, школа відзначає Шевченківські дні.
Це йому, нашому Тарасу, присвячуємо цикл позакласних заходів. Серед них і конкурс декламаторів поетичних творів, і виставка української вишивки, і парад національних костюмів, і огляд учнівських стінгазет та ілюстрацій до творів, і конкурс творів «Прислухаймося до голосу Тараса…», і вікторини «Любіть, шануйте рідне слово», і українські вечорниці.
Шумить, вирує життя. Кожен віддає часточку своєї душі тобі, Тарасе.
Мамульчик Вікторія
Твір – есе
«Серцем жити і людей любити…»
Це було вчора. На уроці української літератури вчителька читала вірші Тараса Шевченка. Поетове слово літало згустком болю і гіркоти в задусі кімнати, піднімалося вгору, туди, де над дошкою висіли портрети класиків, обличчя яких, затиснуті дерев’яними рамками, вкриті крейдяним пилом, зажурливо поглядали вниз. За партами сиділи учні і, граючись дорогими «мобілками», якось між іншим, знічев’я, неохоче писали у зошитах із зарубіжними топ-моделями та артистами на палітурках…
Раптом здалося, що між тими портретами і нами, народженими на стику століть, - прірва, ціла вічність. Одна шалька терезів тримає українську хату, рушник, колискову, козацьку волю, а друга – бізнес, фінанси, прагматизм, комп’ютер і… окрайчики думок, окрайчики совісті, окрайчики душ.
Вперше в житті нестерпно захотілося побути наодинці. Геть із міста! Туди, де немає метушні, суєти, лицемір’я і фальші, а спокій, щирість, справжність!
…Неквапно гуляю Корбутівським парком. Листопад. Похмурий, вогкий, непривітний. Поетове слово вилетіло з класної кімнати і сіло на голу крону дерева. Пішло за мною, не лишає. Як совість. Як сумління. Як пам'ять.
Минають дні, минають ночі,
Минає літо. Шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі…
Ще зовсім недавно коси дерев були заплетені барвистими стрічками листя, свіжого і молодого, і здавалося, що так буде вічно. Але подули перші холодні вітри, перша паморозь лягла на пожухлі трави – і листочки поблякли, зморщилися, скрутилися, впали на землю, здалися перед силою негоди. Так і деякі люди. Перші неприємності, негаразди, випробування – і вони пасують, никнуть, валяються по світу «гнилою колодою».
Зачепили за живе поетові рядки. Щось незрозуміле, таємниче обірвалося в мені, а чи народилося – не знаю…
І гнилою колодою
По світу валятись…
Ще в дитинстві багато читала віршів Шевченка, та його слова не діймали так душу, як оці. Старанно вчила рядки, щоб отримати гарну оцінку. А вчора на уроці раптом відчула поетову людську суть. Він, як і всі люди, а не книжкові ілюстрації, страждав, мучився, сумнівався, плакав, сміявся. Значить, Шевченко – живий, сучасний, справжній! І рано чи пізно кожен, хто «не спить серцем», прийде до нього за порадою, підтримкою, розриваючи лещата жорстокого ХХІ століття.
Напевно, спокійніше жити «шлунком», ситими буденними днями, налагодженим побутом, вмінням купити і продати. Із «сплячим серцем», із «погаслими очима». Але ж тоді ці дерева стануть дровами, люди – джерелом ненависті, вода у річці – гнилим болотом, що в трясовині засмокче вогонь, порив, дерзання, дух! Що ж тоді лишиться від мене, людини, на землі?
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув?
Пригадую, коли ходила в дитячий садочок, моєю батьківщиною були родина, вчителька, вихователька, бабусина хата в селі, навіть мій котик. Але чим більше дорослішала, тим поняття «батьківщина» ставало неосяжнішим і глибшим – таким, що ледве вміщалося в грудях… Україна – це не тільки калина, барвінок, лелека, вишиванка, колискова. Це зубожілі заробітчани з рябенькими сумками на «кравчучках», з перебитими крильми, обманутими надіями, на чужих берегах. Це розгніваний Майдан у столиці. Це мізерна пенсія моєї бабусі. Це…
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі…
Ми, горда і незалежна нація, виколисана материнською піснею і Шевченковим словом, дозволяємо вкоренятися у нашу мову словам-приблудам із-за морів-океанів і називаємо ними кінотеатри, магазини, кав’ярні, книгарні. Артури, Крістіни, Еріки, Анжели сміються над Шевченковими українськими Оксанами, Ганнусями, Мар’янами, Катеринами, Романами, Тарасами. То хто ми? «Славних прадідів великих правнуки погані?»
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…
Гуляю серед дерев. Мене втішає сивий мудрий Листопад. «Все йде, все минає»… Прийде весна – і знову світ зазеленіє, помолодшає. Не стане смутку, розпачу, журби.
І раптом… аж спіткнулася. Переді мною, наче з казки або з думи, вигулькнув кремезний клен. Придивилася – голий, осиротілий, з сирою потемнілою корою на стовбурі, але з чубчиком жовто – багряного листя. Такий собі лисий дідусь – козак з оселедцем. І той жмуток жовтогарячого дива не вирвали жодні вітри, не відморозили жодні приморозки, не зів’ялили жодні дощі.
Ось справжній українець – мужній, сильний, стійкий, життєлюбний, непереможний!
Виходить, що в бурхливому життєвому морі ми пливемо на кораблі Віри під вітрилами Надії, у які віє вітер Любові. Гроші, слава, корисні зв’язки, посади – ніщо не вічне на землі. Єдине, що з нами залишається назавжди, - Віра, Надія, Любов. І Батьківщина. Єдина правда – «серцем жити і людей любити!»
…Шевченкове мудре слово, осінній ліс, клен-козак із чупринкою пожовклого листя бадьоро махали мені руками, коли я , попрощавшись, стала на асфальтовану доріжку, що вела до міста. Знаю: та доріжка приведе до місця під сонцем для моєї родини і моєї України
Шелестить пожовкле листя…
Шелестить!
